Стенлі Пітерсон (народжений Богдан Патик) народився і зростав в підконтрольній на той час Польщі території Східної Галичини (Західна Україна), яка нині є частиною України.  В 1940 році, невдовзі після того, як Червона Армія окупувала Західну Україну,  Богдан та його двоюрідний брат зробили спробу втекти на Захід. Провідники, яких вони найняли для перетину кордону, покинули їх, і за кілька днів їх схопили і передали в руки НКВС. Щоб уникнути покарання, Богдан приховав своє українське походження і назвався вигаданим польським ім’ям, Станіслав Пшебишевський. Але його спроба врятуватися таким чином виявилася марною. В жовтні 1940 року йому винесли вирок -  три роки примусової праці – і заслали в ГУЛАГ.  Спочатку він відбував покарання в транзитному таборі Котлас біля Архангельська (Росія), а вже в лютому 1941 року його заслали до одного з найбільш горезвісних таборів НКВС, Ухто-Іжемського виправно-трудового табору (Автономна республіка Комі, Росія)  в Арктиці. Станіслав, так само як і інші ув’язнені – переважно українці, поляки та євреї, ледь жевріли, отримуючи 100 грамів каші  і 100 грамів хліба на день. 

         Після нападу Гітлера на Радянський Союз і підписання угоди Сікорського-Майського в червні 1941 року, наприкінці серпня того ж року, Станіслав і тисячі інших в'язнів, які були депортовані з територій, які перед війною належали до Польщі, були звільнені. Відтак розпочалася його виснажлива подорож на Близький Схід, щоб приєднатися до Об'єднаних Сил, які воювали проти нацистів. Подорожуючи крізь Сибір, Казахстан і Узбекистан, Станіслав вступив до збройних сил Генерала Андерса в березні 1942 р.  Станіслав захворів на тиф і жовту лихоманку і був кілька разів госпіталізований.  Підрозділ, в якому він перебував, долав екстремальні погодні умови, голод, туберкульоз і малярію на шляху від Туркменістану до Ірану. Сотні військовослужбовців Армії Андреса померли від хвороб і виснаження,  а Станіслав зрештою опинився в Тегеранському військовому госпіталі – важко хворий, надзвичайно виснажений, із вагою трохи менше 38 кілограмів.  Саме в госпіталі в Ірані Станіслав розвинув невситиму жагу до читання і хист до іноземних мов. Під час одужання він вивчав і удосконалював англійську і фарсі. Він успішно склав тест на володіння мовою і отримав роботу в спільному Британо-американському комітеті військових перевезень, який підпорядковувався британському Воєнному міністерству. Відряджений до коридору військових транспортних перевезень в південному Ірані, він працював у жорстких умовах, за екстремальної спеки.  Після перебування в таборі біженців в іранському районі Ахваз, Станіслав зрештою дістався в 1943 році Східної Індії, за тим транзитного табору в Карачі, аж потім Кенії. 

Подібно до безлічі інших східноєвропейських біженців, він опинився в Східній Африці й протягом шести років наглядав за табором переміщених осіб в контрольованій Британією Уганді.  Саме в цьому таборі біля Кампали Станіслав зустрівся і одружився зі своєю дружиною Христиною, яка так само як і він, була жертвою сталінської примусової депортації до Казахстану.

Невдовзі після прибуття до Канади в якості біженця в 1949 році, за підтримки свого канадського роботодавця, він пройшов курс навчання і став успішним сертифікованим професійним бухгалтером. Подібно до багатьох іммігрантів, щоб краще інтегруватися в тогочасне канадське суспільство, він змінив ім’я на Стенлі Пітерсон.

Амбітний, талановитий, з гострим розумом, Пітерсон спочатку працював в приватному підприємницькому секторі в Торонто, а згодом просунувся вгору по щаблях кар’єри держслужбовця уряду провінції Онтаріо, посідаючи керівні посади в Онтарійській корпорації розвитку. Завдяки жвавій зацікавленості в фінансових інвестиціях, дисципліні та невпинному дослідженні фінансового ринку, за шістдесят років Пітерсон створив потужний інвестиційний пакет, який надав йому змогу стати щедрим благодійником.

Стенлі Пітерсон пишався тим, що він канадець, але й не забував про своє українське коріння, важливість свободи і людської гідності. Він присвятив життя підтримці освітніх та гуманітарних проектів в Канаді й світі і пожертвував мільйони доларів на проекти побудови демократії, публікації творів радянських дисидентів, і просування талановитих літературних творів. 

Стенлі Пітерсон був головним благодійником незліченних проектів, серед яких Конкурс української мови ім. Петра Яцика та видавництво “Смолоскип”, спеціалізацією якого є видання книг з літератури, історії, політики та прав людини. В 1998 році, завдяки довготерміновому партнерству з Канадськими товариством приятелів України, Пітерсон надав основні початкові кошти на створення Канадсько-українського парламентського інформаційного центру в Києві, який перетворився на міжнародний проект розвитку, підтримуваний урядом Канади з 1998 по 2001 рік.

Літературний фонд ім. Пітерсона створений обдарованим письменником, який вільно володів п'ятьма мовами і все життя захоплювався читанням, є пам’яткою його гуманізму, щедрості й далекоглядності.